Це вже шостий раз везли мене в Німеччину. Шість раз прово-джала мене мати, шість раз прощалася, шість раз лилися сльози.

Поліцаї правили нас до Києва. В Києві всіх розмістили в двоповерховій школі. Там ми перебували декілька днів. Всі стіни були списані, розмальовані, заадресовані. Там можна було прочитати заклики на боротьбу з фашистами, заклики на втечу з дороги, на втечу з Німеччини, імена, адреса.

З Києва нас правили німецькі солдати. Це вже був мій останній рейс. На станціях людей з вагона не випускали. Поїзд зупинявся в чистому полі, щоб ми могли вийти по нужді. Від вагона не дозволялось відходить дальше 20 метрів.

Поїзд віз на Захід живу робочу силу, уже рабів. Позаду залишалось все більше й більше наших станцій. Ще попередні рази звідси мені вдавалось втікати. Тепер же, навіть, маючи досвід, це неможливо. Залишилась позаду і станція Козятин, на якій мені вдалось влітку 1942 року втекти з поїзда.

Проїхали колишню границю, поїзд ішов через Польщу. На станціях ми бачили вагони з нашими військовополоненими. Вагони були закриті, до них нікого й близько не підпускали. Картини поневолення ставали все чіткіші і чіткіші.

2 червня 1943 року примусова подорож в Німеччину закінчилась. Ми очутилися біля озера Боден, що на Німецько-Швейцарській границі. 60 чоловік, в тому числі й мене, доправили в розподільчий табір. На другий день нас повели на аеродром на роботу. Ми копали траншею і возили вагонетками землю.

Згодом нас перевели в табір для військовополонених. Там було багато хлопців і дівчат з Київської області. Будували ми причали. Я викрав зі складу кусачки на 16-ти міліметрову проволоку і вісім весел та передав це військовополоненим. Вони вночі під час тривоги, повинні були перекусити замки у човнів і втекти у Швейцарію.

О 6-й годині ранку нас сімох підозрюваних забрали і відправили у штраф– табір «Радерах». Він знаходився неподалік – на південний захід від Фрідрісхафен. В «Радераху» було чотириста руських хлопців і декілька поляків. Були ще дві руські дівчини, що робили на кухні. Поруч з табором для руських був табір для англо-американських військовополонених. Потім їх, невідомо куди, вивезли. В Радераху будувався військовий завод. З цього табору, огородженого колючою проволокою, руських нікуди не випускали.

18 листопада 1943 року, після закінчення будівництва військового заводу, всіх руських, під есесівським конвоєм, відправили в концтабір «Бухенвальд». Цей концтабір знаходився на підвищенні. Там було холодно і лежав уже сніг. Табір був огороджений колючою проволо-кою, а по ній пропущений струм. Вздовж проволоченого загородження була розтягнута спіраль із колючої проволоки у метр висотою і метрів п’ять шириною. По периметру табору, вздовж проволоченого загородження, стояли вишки, на яких чергували есесівці з автоматам .

Ввечері 20 листопада наших хлопців, які прибули із Радераху, повели в баню. Всіх постригли до останньої волосини на тілі, побанили і видали концтабірну полосату одежу та парусові, на дерев’яній підошві, черевики (гольцшуги). Ще видали нам на маленьких біленьких клаптиках табірні номери і заставили пришити на грудях піджака, другий клаптик, з правого боку – на штанях, вище коліна. Ми побачили, що в усіх наших хлопців були номера двадцять восьма тисяча, чомусь, не підряд. Я отримав номер 28731. Нас відвели в карантинний блок. У блокестера (завідуючого блоком) на грудях був номер тридцять п’ята тисяча. Із цього можна було припустити, що нас приправили на поповнення – взамін загиблих. Перебували ми в карантинному бараку десять днів. Нас водили на роботу. Давали нам раз на добу одну літру брюквеного супу і кухоль сурогатної кави без цукру та триста грамів хліба.

Через декілька хвилин ми всі були в машинах. В кожній машині – по три есесівці. Брама відчинилась і машини рушили в дорогу. Від «Бухенвальду» до «Дори» було вісімдесят кілометрів. Десь о другій годині дня нас розгрузили в концтаборі «Дора». Тоді тут сіяв, як туман, дрібний осінній дощ. Ми всі стояли в колоні по п’ять чоловік і шукали очима табір – той, в якому ми маємо перебувати, але ми його не бачили. Там стояли біля брами тільки декілька бараків. То були есесівські бараки. Поблизу них, в лісі під бугром, стояли собачі будки. Їх було з пів сотні. Віддаля вони мали вигляд пасіки, але там, біля кожної будки, крутилася на ланцюгу собака. Чувся сильний собачий гавкіт, котрий заставляв відчувати себе зацькованим. Становилось моторошно і страшно.

Ще один барак стояв посередині майдану. Він був без стін, тільки з дахом. Можна було визначити – то була кухня. Там стояло багато казанів, з яких валувала пара. Декілька чоловік метушилися поміж ними, широко переступаючи з камінця на камінець. Можна було здогадатись – земля була товсто покрита рідким брудом. Біля кухні товпилось більше сотні чоловік, це були люди, які отримували на команди суп. Такий натовп був цілодобово – день і ніч. Були там і такі які стояли в черзі по два дні і не могли отримати супу на команду. Якщо день пройшов і команда не змогла отримати супу – завтра ця команда вчорашнього супу не отримає. Вже потім розуміли: бери сьогоднішній, поки не пізно – можна втратити і завтрашній. За нормальним харчуванням людей не було ніякого контролю. Щоб кожна команда могла отримати щоденно їду, а кожний ув’язнений належну йому літру супу, треба було б мати ще одну таку кухню. В тій ситуації доля ув’язнених нікого не цікавила, тому люди не харчувались щоденно.

Кухня була огороджена штахетами. На території кухні під штахетами лежала величезна купа відходів з брюкви, капусти, картоплі і буряків. Деякі ув’язнені, яким удавалось підійти до загорожі, проломлювали дірки у штахетах, хапали в руки відходи гнилої брюкви чи капусти і швидко втікали. Чергові есесівці, які вартували біля кухні або по табору, ловили цих ув’язнених і страшенно, без жалю, били. Клали їх ниць на який не будь ящик або вагонетку чи на купу каміння, брали в руки штахетину або дрючок, і били до тих пір, поки не втомлювались або не поб’ють на кістках ув’язненого штахетину. Тоді есесівець, що бив, дає команду: «Вейг» – (геть).

На дорозі, яка пролягала від брами в табір, ми побачили кількох ув’язнених. Вони зсували рідку грязь з дороги на обочину. Виглядали всі страшно – одяг на них був весь брудний і порваний. Лиця їх – чорні, дуже худі, з заціпенілими м’язами – як неживі. Я спитав чому ви такі змарновані. Один почав розповідати.

Їх привезли в цей табір ще в серпні. Вони були в тунелі чотири місяці – робили і спали там. Ні одного разу не виходили надвір. Їм десятьом пощастило, розказує він, адже з тисячі чоловік відібрали саме їх і відправили на роботу на поверхню. В тунелі їм ні разу не міняли білизни і не водили в баню, і уточнив – тут і бані немає. Ми слухали і думали, якщо так виглядають і так працюють щасливчики, то як же ті, що в тунелі.

Ми разом пригадували свої попередні табори, в яких була важка робота і недоїдання. Яке то було горе! Тепер кожний в слух вимовляв, що то було не горе, бо з ним можна було боротися. Горе – це тут, де смерті уникнути не можна.

За цей короткий час, як ми стояли в очікуванні на відправку в тунель, ми почули і побачили страшні знущання над ні в чому невинними, живими людьми. Ми не знали, чи зможемо це пережити. Ми були вражені і пригнічені. Нас чекав жах.

Дали команду і колона рушила до тунелю. Треба було йти десь із кілометр. Останні сто метрів, перед входом в тунель, над дорогою була розтягнута зелена маскувальна сітка. Збоку замаскованої дороги, під схилом, стояв один танк. Перед нами відчинилася брама. Ми побачили бетонований, безкрайній коридор, в ньому були прокладені дві залізні колії, на яких стояли вагони. Підійшли до брами – нас перерахували і повели в глибину тунелю. Вздовж тунелю, на стінах, висів кабель, горіли електричні лампочки. Чим далі ми заглиблювалися в тунель, тим чіткіше відчувалося важке запилене повітря. Шум бурів і вибухи в кам’яні породі звучали все сильніше. В глибині тунелю дорога була ще не забетонована, з ямами і купами каміння. Йти було важко – раз у раз спотикаєшся і падаєш, піднімешся і знову падаєш.

Привели нас до однієї з бокових печер. Вхід був забитий дошками, для дверей залишений отвір. Над входом було написано «Блок 7». Зайшли ми в цю печеру і побачили чотирьохповерхові дощаті нари. Вони стояли вздовж цієї печери в три ряди. На них лежали люди. Нас підвели до 13-го блоку (відділення нар) і сказали займати місця. Я заліз на самі верхні нари. Кожна команда займала окремий блок нар. Біля кожного блоку висіла рейка чи кусок залізяки, в яку дзвонили – то був сигнал на роботу. Для нас ця перша ніч була дуже довга, довга як рік. Щоразу, коли дзвонили в рейку, а це було більше десяти раз за ніч, ми схоплювались і шикувалися. На дзвін і крик «Анштейг» – (підйом) – ми всі були на ногах. Дехто із попередніх ув’язнених підходив і казав: «Це не для вас. Це для тих команд, що роблять із 10-ти вечора», чи «Це для тих команд, що роблять із 12-ти годин ночі. Ви лягайте спати, вас завтра ранком розбудять».

В тунелі не можна було визначити: зараз день чи ніч. Багато ув’язнених не знали, навіть, яка пора року – чи то осінь, чи то вже зима.

Згадуєш тунель – починає давити в грудях, серце зупиняється, очі обволікаються слізьми, все переді мною затуманюється – як буд то, я знову там, у цьому пеклі.

Там в блоці можна було пізнати таке, що не побачиш і в кошмарному сні. Навіть зараз страшно стає, як згадаю. До нас підходили ув’язнені і запитували: «Ви ще свіжі? Чи давно з дому? Де був фронт тоді? Де фронт зараз? А коли фронт дійде до нас?» І вголос розмірковували: «Коли б швидше прийшли наші, а то ми пропадемо і ніхто не знатиме де ми були і якою смертю загинули. Звідси ні по блату, ні за гроші вибратись не можна. Тут тільки одна дорога, для всіх одна, – в крематорій. Цього, мабуть, нікому не уникнути». Деякі запитували яка погода надворі, а були й такі, що питали – літо зараз чи зима? Було багато різних запитань. Ці люди вже збилися в плині часу, для них все переплуталось – і ніч, і день.

Деякі казали, що їх привезли в цьому році (в 43-му), 14 серпня. Це були перші ув’язнені, яких привезли в підземний табір. Вони вже чотири місяці живуть в тунелі – 80 метрів під землею. Ні одного разу вони не виходили надвір, не бачили неба. Вони за цей час ні разу не поміняли ні верхньої, ні нижньої одежі, ні разу не були в бані. Більше того, за чотири місяці – ні разу не вмивалися – в тунелі не було води. Воду для життя в тунель не доставляли – німці рахували це зайвим.

По всьому тунелі стояла густа, як туман, кам’яна пилюка. За два метри видно лише силует людини, а розрізнити, чи то є ув’язнені чи есесівець – неможливо. Кам’яна пилюка дерла горло, хотілося пити – хоч би ковток води. Хотілося промити горло, змити ту кам’яну пилюку, яка дерла горло мов колючий їжак. Постійно давив кашель і неможливо було відкашлятись. Ми запитували ув’язнених, що попали сюди раніше нас, де тут вода, щоб промити в горлі. Ті відповідали: «Останній раз ми пили воду чотири місяці назад – ще в „Бухенвальді“». Нам не вірилось, що стільки народу живе без води. Хтось із ув’язнених сказав нам, що завтра рано йтиме команда з роботи, та що працює в нічну зміну біля бетономішалок,– запитайте в них, іноді їм вдається пронести в якійсь посуді воду і можна виміняти 300-ох-грамовий кухоль води за пів пайки хліба.

В цьому тунелі, де відпочивали ув’язнені, був безперервний людський гамір. Одним робили підйом – зганяли з нар, били гумовими шлангами, стягували з верхніх місць донизу. Руки верхніх сприсали від того, що їх тягли чи били гумовим шлангом, і люди падали донизу на голови стоячих. Люди сипались з нар, як в бурю сиплються груші з дерева. Інші команди приходили з роботи, отримували хліб і ділилися по між собою. Дехто сторонній підходив збоку і старався вкрасти – вихопити з рук пайку і, щоб його не зловили, шмигнути в гурт. Якщо кому вдавалось втекти (з пайкою чи без пайки) – зразу чулися крики, гамір, тупотня. Якщо того стороннього вдавалось зловить – його били всією командою такі самі ув’язнені, як і він. Для пійманого крадія ця крадіжка могла бути останньою. Його били руками, кулаками, ногами, а коли вже бачили – він готовий – відходили. Кожний із ув’язнених представляв, що буде з ним, якщо він попадеться під час крадіжки. Крадій знав: вкраде – матиме, попадеться – прощення не буде. Когось голод заставляв рискувати життям.

Спокою не було ніколи. Чергова команда ішла на роботу, інша поверталась, отримувала пайок і лягала спати. Всі знали, що в цей час має би бути тиша. Не проходило і кілька хвилин, як тиша порушувалась із-за нової крадіжки – то в одному куті, то – в другому, то – поруч тебе. Тільки й чулись лайки, крики і важкі удари. Шум не замовкав ні на хвилину. Виспатись чи відпочити було неможливо.

Деякі французи отримували від Червоного хреста маленькі, чотирьох кілограмові посилки. Цей Червоний хрест не давав нікому спати. Французи боялися заснути – могли викрасти посилку. Наші брати, що носили на грудях біля номера букву R, рискували життям і теж не спали. На вході до цієї печери, де стояли нари, була камера зберігання. Там французи отримували посилки і несли їх до своїх нар, на яких спали. Француз посилку ховав у пазуху і міцно обнімав її руками. Ішов він не сам: один француз йшов спереду, два позаду. Помітивши якогось руського, що не зводить з них очей, француз, що супроводжував, давав сигнал «атас» і той з посилкою ще міцніше прижимав її до себе та прискорював хід. Якщо француз ніс посилку не дуже захищено – виглядала з під його мантеля чи просто прикривалась лише руками – зразу ж на нього нападали. Вмить, як по команді, з верхніх або середніх нар, а бува – з обох зразу, скакали прямо на француза і старались вихопить посилку з його рук. Ув’язнені, що були поблизу, не вагаючись, ставали учасниками – підбігали до гурту, сунули руку в середину натовпу, шукаючи нею здобич. Якщо француз проявив хоробрість і не кинув посилку чи не встиг вислизнуть з цієї кучі, то в живих він не залишався. Чергові лаге-ршуци або капи команд підбігають до такої товкучки, б’ють шлангом та розтягують ув’язнених. Ніколи такі напади і розгонки не були без жертв. Якщо французові вдавалося донести посилку до своїх нар, він тішився нею як кіт салом і весь час озирався на всі боки. Після такої вечері, остачу посилки, що він планує залишити на завтра – ховає в пазуху, гарно обстібається кабелем або проволокою – обкручує кругом себе декілька раз. Це для того, щоб у нього сонного не могли вкрасти. Потім він лягає ниць і засипає. Два французи без посилки, як охорона, лягають по боках. Всі ув’язнені були сильно стомлені і швидко засипали. В блоці хто не будь, а може й не один такий, вичікував цього моменту. Побачивши, що з посилко уже заснули, той розсував французів і лягав між ними. Щоб не запізнитись, другий ув’язнений швидко лягає з іншого боку – між двома французами. Третьому бажаючому вже поруч місця немає і він, не гаючись, лягає на нижні нари і швидко, швидко ріже ножем дірку в верхніх нарах проти живота француза. Цей нижній старається опередити двох бокових, які також взялися до роботи. І в якийсь момент три наполегливі руки, одна поперед одної, начисто опорожнюють картонну посилку. Ще декілька хвилин назад ця посилка була міцно вшнурована кабелем до тіла. Опорожнивши коробку, хлопці зриваються з місця і розбігаються в різні сторони. Біля сплячого француза залишаються два вільні місця. Буває бродять хлопці, які тікають з роботи і пробираються в цей блок, щоб заснуть. Вони бачать вільне місце, залазять на нари і засинають. Коли француз просипається – помічає крадіжку. Він будить своїх колег, що лягали з ним поруч, та замість них виявляє невідомих. Тут француз начинає кричать: «Ду камсі камса!» – ти вкрав! Починається бійка. Б’ють невинного, той кричить, плаче, стогне. За нього ніхто не заступається. Так гинули винні і невинні.

В тунелі було сиро і холодно. Спали всі одіті, на голих матрацах, вкриватись не було чим. В кожного ув’язненого черевики чи гольцшуги були зашнуровані кабелем або проволокою. Лягаючи спати, картуза ховали в пазуху, щоб не вкрали. Надіялись, що мюцена і черевиків ніхто не візьме. Але не всі просипалися взуті – в кого черевики були нові чи кожані, то проволока нічого не помагала. Кожані черевики по ночах переходили з одних ніг на другі. Один зніме з другого і проміняє якомусь чехові за пів пайки хліба. А завтра вночі вже з нього знімуть і проміняють на четверть пайки. Обміни не припинялись ніколи – хто що мав, те й міняв. Новачки почали міняти чехам штани і піджак на одну пайки хліба або на дві літри супу. Мантель ( шинелька для ув’язнених) обмінювалась за пів пайки хліба. Хтось міняв сухий жом, хтось – хліб, хтось – брукву. Дехто міняв буряки, дехто – картоплю чи лушпиння з картоплі. За дві цигарки просили пів пайки хліба. Базар був цілодобовий.

Курити в тунелі не дозволяли, а надвір не випускали. Кого есесівці заставали з папіросою в зубах або в руках, сильно били – до синяків і крові.

Дочекались ми ранку і нас повели на роботу. Дехто попав у транспорт-команду. Там вони розвантажували вагони, заносили в тунель привезені станки, запчастини. Інших взяли будувати на дворі бараки. Частина залишилась працювати в тунелі – довбати камінь, вантажити його в вагонетки, перевозити. Були й інші роботи. Я також попав на роботи в тунелі, в механічний цех. П’ять моїх земляків з Вільшанського району Київської області працювали в цьому ж тунелі. Я і ще два хлопці (Підберезний І. Г. та Петренко Василь) були з села Пединівка. Із сусіднього села Шевченкове (батьківщини Кобзаря) – Скрипник Віктор. Це був молодий, невеликий на зріст хлопчина, білявий, худорлявий і дуже хвастовитий. Але тут, у «Дорі», він вже був іншим – вже не таким балакучим і нічим не виділявся серед ув’язнених. З іншого сусіднього села Будище був Скляр Василь. Сам він, як і я, з 1924 року народження, але дуже малий на зріст і надто худий. Запам’яталися його загострені скули, суха тоненька борідка і блискучі сірі очі. Всі ми п’ятеро попали в різні команди і бачитись було неможливо, хоч і спали всі ув’язнені в тунелі.

Тунель заходив в гору двома паралельними коридорами і виходив з другої сторони гори. Довжина тунелі була більше одного кілометра. Між двома паралельними коридорами (тунелями) було сто п’ятдесят, а може й двісті метрів. Вздовж коридору, приблизно, через кожні п’ятдесят метрів, був продовбаний (чи довбався) прохід в паралельний коридор. Таких проходів у кам’яній горі було сорок вісім. Кожен прохід називався Галле і був під номером – № 1, № 2, № 3, і так далі – до Галле № 48. Саме у Галле 48 стояли нари, де спали ув’язнені. У цьому підземному таборі, що називався «Дора», працювало більше тридцяти тисяч чоловік. У Галле 48 не могло поміститись стільки нар і багато ув’язнених спали в інших Галле. Вони займали ще декілька таких Галле, але вже нар там не було – лежали матраци прямо на камені і на кожному матраці тулилося по декілька чоловік. Кому не хватало матраців, той скручувався у бублик і лягав прямо на камінь. Так ув’язнені відпочивали після тяжкої роботи.

Через двадцять вісім днів я, випадково, зустрівся з своїм земляком Підберезним І. Г. Я сказав, що працюю в тунелі – в Галле № 2, із знайомих нікого не бачив, навіть із тих, хто був з нами в попередньому таборі. Спитав, де робить він і де роблять хлопці, чи бачаться вони один з одним.

Чотири сторінки рукописного тексту зошита не знайдено

………………………………………………………………………………………………….

… перезміни до двох годин дня. Можна було помітити, що хвилювались і цивільні німецькі майстри. Вони не заставляли нас нічого робить, та й самі не брались за роботу, ходили від станка до станка і якось дивно скоса поглядали. Німецькі цивільні майстри запитували нас чому вам і досі немає перезміни. Ніхто не знав і не розумів. Кожний уявляв всякі неймовірні випадки, що були в їх табірному житті. Цивільним майстрам німцям не дозволялося вести будь які розмови з ув’язненими. Майстри могли курити, але недопалки не можна було кидати на підлогу чи в смітниковий ящик – могли підібрати ув’язнені. За найменшу необережність вони рискували життям: якщо есесівець помітив, що цивільний майстер залишив кусок бутерброду чи папіросу для ув’язненого – цей майстер назавтра буде переодітий в полосату робу і ув’язнений у таборі.

Із запізненням на кілька годин прийшла в тунель інша команда, щоб замінити нас. Від них ми взнали, що трапилось. Ми прийшли в табір, нам дали їсти і ми лягли спать. Як і раніше, ставні на вікнах закрились. В шість годин вечора нас знову вели на роботу. Ми всі бачили – на аппельплаці стояла шибениця, а під нею лежала велика куча трупів. Електрокара возила трупи до крематорію. Військовополонені, з якими ми спілкувалися, розповіли, що сталося. Барак військовополонених стояв перед аппельплацем і, хоч, вікна були закриті ставнями – вони через щілини бачили все, що робиться на аппельплаці. Есесівці виводили з бункера по десять-одинадцять ув’язнених до шибениці. Спочатку їх сильно били, потім викручували їм руки, потім надівали петлю на шию. Били їх по голові тим стільцем з під шибениці, стріляли з пістолета. Потім висмикували з під ніг стілець – ув’язнений зателіпався на петлі. Так виводили партію за партією – катували, а потім вішали. Цього дня до вечора було повішено п’ятдесят дві людини.

З того часу есесівці ще сильніше стали знущатись над ув’язненими. Щодня були вбиті і повішені. Цьому режиму ув’язнені чинили опір як могли, старалися нашкодить фашистам, хоч і знали – за найменшу провину – смерть. Один Дніпропетровський молодий хлопчина, бажаючи чимось нашкодить, – помочився в хвостове відділення ракети, що лежала на зборці. Пізніше есесівці помітили шкоду і всіх п’ятьох ув’язнених, що там працювали, сильно побили. Їх захотіли тут і повісить. Тоді дніпропетровець, сказав, що ті хлопці не винні – це зробив він один. Есесівці взялись його вішати тут же – у Галле, але цивільний німець-інженер сказав «Доки я тут роблю – вішати в цеху не дозволю». Дніпропетровця забрали в бункер, продержали там два місяці, а коли німець-інженер пішов у відпуск – його привели назад у цю Галле і повісили перед усіма. Та німці не могли залякати тих, хто знав правду і хотів волю. Німці-есесівці намагалися знищити всіх, хто чинив опір чи шкодив. Знайти таких було не легко, бо ніхто не хотів видавати своїх товаришів.

У листопаді 1944 року, йдучи на роботу чи з роботи в тунель, ми проходили мимо брами. Там із закованими руками стояв ув’язнений, біля нього – вартовий есесівець. Таким чином німці вимагали від ув’язненого вказати на своїх спільників. Біля брами ми його бачили, десь, на протязі десяти днів. Він мовчав. Тоді есесівці дали команду: «Усіх руських – на апельплац». Нас вишикували і перерахували декілька раз. Ув’язненого з зав’язаними руками проводили два есесівці вздовж кожного ряду. Його примушували вдивлятись кожному в лице і вказати на когось. Так вони пройшли декілька раз – нікого із шеренги не вивели. Дали команду розійтись по блоках. Не-вдовзі поступила нова команда: «Всі руські Івани, живі і мертві, – на апельплац». Вишикували всіх Іванів – чотириста ув’язнених. Тепер від есесівців сховатись нікому не вдалося. Есесівці з шеренги відібрали одного руського Івана. До цього він находився на «ревірі» в лікарні. Його шия і голова була забинтована. Увели обох. Яка їх доля – я не знаю.

Не пройшло багато часу, як табір сколихнувся новими страхами.

В неділю 18 грудня 1944 року зі сходом сонця всіх руських виставили на майдан. Команди, що повертались з роботи, в бараки не пустили – їх також вишикували на майдані. Там же стояли і ті, що мали йти в тунель на роботу. Через декілька хвилин ми стояли в шахматному порядку по команді «струнко». Команда «вільно» була подана по заходу сонця. Ми бачили і чули як поміж рядами ззаду нас, спереду нас і збоку нас бігали люті есесівці з нагайками в руках. Вони були як скажені – били по головах і по чім попало, весь час викрикували: «Кейн меншен!» (недолюдок). Шеренги наші порідшали. Збоку появлялися групи ув’язнених – тих, що есесівці нагайками вигонили з шеренг. Там їх уже били інші – ув’язнені німці (з зеленими вінкелями). Німець-кат брав голову ув’язненого між ноги, а рукою за пояс штанів і гумовим шлангом відраховував двадцять п’ять ударів по задниці. Катів було багато. До вечора, майже всі ув’язнені були побиті. Деяким командам відраховували по п’ятдесят ударів, а деяким і по сімдесят п’ять, були такі, яким – без ліку. Вечором зачитали указ для руських, циган і євреїв: «П’ять місяців не видавати і не міняти верхньої і нижньої одежі. Кожані черевики зняти – замінить гольцшугами. Курива не видавати, курити заборонити». Крім того заохочувалося стеження за руськими. Усі інші – німці, італійці, чехи, поляки, французи – мали право засікати порушника і дати йому шлангом двадцять п’ять ударів по задниці. В порушника могли відбирати порцію, записувати його номер і передавати в «штрайштубе» (в конто-ру). Дальші в указі говорилося: всіх руських забрати з надвірних команд, з кухні, з ревіра, з штубеністів, з кантіни. Всіх до одного відправити в команду Завацького – на роботи в тунель.

День закінчувався, а нас все ще тримали на майдані. На двох платформах підвезли до нас босоніжки на дерев’яних підошвах з парусиновими пасиками. Ми підходили до візка, знімали черевики, клали їх збоку і брали босоніжки та одівали на ноги. За кілька хвилин ми всі перевзулися. Нам добре було видно, як з правої сторони, вище брами і нижче бункера, стояли і лежали ув’язнені – більше як пів сотні. Всіх впізнати було не можливо. Я розпізнав одного руського. Його в таборі знали, практично, всі – він весь час видавав хліб на робочі команди. Це був чоловік років 27-30 з круглим обличчям, русявим волоссям, з помітною лисиною. Ми його знали як спокійного і не злобного. В його руках ніколи не бачили шланга, хоча на це він мав право. Дехто казав, що він німець з Поволжя. В таборі він про це не признавався і говорив, що він руський. Інші стверджували, що він і є руський. На грудях в нього був пришитий такий же вінкель (трикут-ник), як і в руських. По німецькі він говорив дуже добре. Тапер ми його побачили в тій групі, що відділили есесівці. Тих, хто міг йти – вели в бункер. Тих хто був побитий і не міг піднятись – переносили носилками сильніші.

Страшно, що діялось в таборі. Ще вчора ці люди були разом з нами, а сьогодні для них все закінчиться. До заходу сонця життя у них відберуть – нагло, без суду, без причини. Їх повісять чи розстріляють.

Того дня ніхто не їв. Коли життя на волоску – за їжу не згадуєш. Так ми провели неділю 18 грудня 1944 року.

Йшла зима, а люди були одіті і взуті по літньому. Холодно було стоять на плацу в таборі. Холодно було і в тунелі на роботі. Ув’язнені спасали себе тим, що надівали під піджаки паперові мішки з під цементу. Ноги під штаньми також обмотували папером. Та біда в тому, що чотири рази на день, як ми проходили браму, нас перераховували. Це дійство відбувалось так: есесівці, що стояли на брамі тунелю чи на воротах табору, замашною палкою прикладались до пліч ув’язненого. В тунель чи з тунелю, в табір чи з табору – нас завжди рахували палкою по плечах. Палка щільно приставала до кістлявого тіла, а якщо на тілі був папір, то відразу чулося лопотін-ня. Таких ув’язнених есесівці сильно били. Вони казали: «Надіваєте папір – значить не хочете робити!». Есесівці не мали ніякої жалості до людей.

Щоденно, коли ми йшли на роботу в тунель, з правого боку біля брами грав духовий оркестр(!), а з лівого боку били чергову команду – за якусь провину на роботі. Били весь відібраний гурт чи окремо когось, при тому, заставляли скинути штани. Боляче було бачити в синіх і чорних попругах задницю ув’язненого.

В той зимовий день ми робили тунелі в нічну зміну. В дві години ночі була робоча пауза. Ми побачили, як есесівці привели з табору тридцять ув’язнених. На всіх була літня полосата одежа, голови не покриті, руки зв’язані за спиною. І який жах – в рот кожному була закладена коротка палка і за два кінці примотана дротом ззаду на потилиці. Це виглядало як гудила в роті коня.

Нас почали заганять в прохід до 32 Галле. Там все і з’ясувалося. Навпроти нас стояли тридцять ув’язнених, приведених на повішення. З усіх боків вишикувались німці з автоматами. До двох електропідйомників підвісили довгу металеву трубу. Капо (ув’язнений німець, бригадир бункера) почав швидко прив’язувати петлі. Есесівець зачитував указ: «Руський № такий то – буде повішений за саботаж». Так він назвав двадцять дев’ять руських і останнім, тридцятим – поляка. Називав тільки номера – ні одного імені, як буд то би це були не люди, а речі під номерами. Закінчивши читати, есесівець дав команду – підійти до петель. Всі тридцять підійшли. Капо старанно, по черзі, накидав петлі на шиї ув’язнених і щільно затягував вузол. Закінчивши роботу з петлями, він узяв в руки два пульти електропідйомника і нажав на кнопки. Металева труба, з підвішеними людьми, піднялася вверх. Тіла людей затріпотіли, захарчали, замахали ногами. Було чути нерівномірне клацання гольцшуг. У повішених з рота потекла біла густа слина, з носа виступала слизь. Есесівці стояли з одного боку, а лагершуци (поліцаї) – з другого. Цим вузьким коридором між есесівцями і лагершуцами нас заставили проходить по одному мимо повішених і дивитися їм в лице. Хто не міг дивитись, або випадково спотикався об ноги переднього, на того зразу сипались удари гумовим кабелем. Били одночасно есесівці і лагершуци. Лунало до тридцяти ударів щохвилини. Так закінчилась для нас нічна перерва. Для тридцятьох закінчилось життя.

З цього дня, вже щоденно, вішали ув’язнених: вночі – в тунелі, вдень – в таборі. В дві години дня в таборі робили збір – зганяли усіх на майдан. Біля брами з кулеметами були розставлені есесівці. Виводили з бункера ув’язненого і вішали. Ніхто з повішених не плакав, дивився спокійно, хоч і знав, що зараз він помре. Не було плачу і тоді, коли нас били гумовим кабелем чи якимсь іншим способом. Не знаю – чи то не було сліз, чи то ми так загартувались. Попадало і мені, майже, кожен день. Що твердо я можу сказати, так це те, що в цьому таборі не було небитих. Якщо пройшов день і тебе не били – це велике свято.

Щодня з кожної галле (цеху) забирали в бункер по декілька людей, назад вони не поверталися. По цій причині в 32-гу галле часто давали поповнення. Попав і я в поповнення. Як би хто не хотів нічого там не пошкодить, все одно, уникнуть цього не удавалось. Цей невідворотній процес був закладений раніш, не відомо ким. Мені потрібно було наповнювати одну деталь рідиною – видавити туди 850 г. Іноді пристрій не витримував і лопав. Щоб зберегти пристрій – до кінця не дожимаєш. Буває на контролі виявлять брак – за таке вішають. Ми всі ходили на волоску від смерті. Ракети «Фау-2», що випускали ми в «Дорі», не всі злітали. Як пізніше нам стало відомо, із сотні – дві-п’ять ракет долітали до кінця, а решта падали на стартовому майданчику.

Зима минала, ми не знали, як іде війна. Ми припускали, що наша армія гнала німців на всіх фронтах.

До нас привезли ув’язнених з табору Аушвіца, який евакували перед наступаючим фронтом. Їх везли на відкритих залізничних платформах. В дорозі ув’язненим не дозволялось підводитись на ноги, хто вставав – есесівці розстрілювали з автоматів. З п’яти тисяч завантажених чоловіків, живих залишилось десь п’ятдесят. Їх і пригнали в табір. Мертвих, убитих і морожених везли декілька днів. З платформ їх розгрузили на землю біля ревіру, нижче крематорію. Прийшлось мені бачить, як лежали в кюветі трупи і живі між ними. Руки і лице в них були в синцях, по животі і грудях видно, що деякі ще дихають. Брали цих людей на ноші і несли до крематорії. Частину людей складали в яруси з дровами і палили на місці. Так німці евакували ув’язнених з Аушвіца перед наступом Червоної армії.

В таких подіях проходила зима. Пройшло й моє двадцятиріччя. Наступила весна. Вдалині було чути глухі звуки гармат. Не знали ми, де був фронт, але надіялись, що скоро фашистам прийде кінець. Фашисти робились все зліші і зліші. В таборі були перебої з хлібом, в тунелі не хватало комплектуючих частин. Часто роботи призупинялись, нас забирали в транспортну команду вивантажувати вагони і переносити вантажі в тунель. 6-го чи то 7-го квітня 1945 року нас не відправили на роботу. Із штрайштубе німці винесли папери і запалили. Нас шикували по сто чоловік і чотири автоматники виводили сотню за ворота табору. Ніхто не знав куди їх правлять. В першу чергу відправляли руських. І так до самого вечора – сотня за сотнею покидала табір. Яка їх чекає доля – ніхто не догадувався. По заході сонця і я попав в останню сотню. Нас привели до ешелону і погрузили в вагон. Вночі ешелон відправився. Чотири доби потяг мандрував від одної станції до іншої. Кінцевий пункт мав бути Ганновер. В останню ніч ми узнали , що Ганновер зайняли війська. Нас повезли десь далі. В кожному вагоні було сто чоловік. Нам не давали ні їсти ні пити.

Надвечір нас розгрузили і пішим ходом правили в якийсь табір. Ми були голодні і без води – останній раз нам дали їсти шість днів назад в таборі «Дора». Йти було важко, всі були немічні. Дорога встелялася табірними одіялами і одягом – скидали з себе все, щоб легше було йти. Я не пам’ятаю йшли ми 500 метрів чи 5 кілометрів. Вели нас в табір, де готували кадри для німецької армії. Всіх їх ще відправляли на фронт. Перебували ми в цьому таборі ще дві доби. Ніхто не давав нам їсти. Французи пішли пастись на траву. За корпусами було декілька кагатів брукви і моркви. Натовп ув’язнених посунув на кагати. Німецькі автоматники стріляли впритул. Мертві падали, живі йшли, німці відходили в сторону і закидували гранатами. За два дні в таборі не залишилось ні одної брукви, ні одної моркви – лежала купа трупів і ще багато трупів валялась по таборі.

Одні військові виїжджали, інші приїжджали, а змін не було. Охорону табору було передано мадярам. Вийти з табору було неможливо. Декому пощастило вибратись за межі табору через каналізацію. Саме так встиг вибратись мій односельчанин Підберезний Іван. Та охорона швидко ту каналізацію виявила і закрила. На тому місці поставили вартових. Надія на життя не збільшувалась.

Американці захопили в таборі тринадцять есесівців. Доктора есесівця з трьома кубиками на комірці звільнили, а дванадцять головорізів запроторили в підвал і закрили там. Ув’язнені також почали вишукувати по табору бандитів і катів, які знущалися над нами. Кого находили – робили самосуд. Американці шастали по табору, і якщо встигали, то відбирали з наших рук недобитих нелюдів. Їх зводили в одну кімнату, що була на першому поверсі корпусу і біля дверей виставили американських вартових. Ув’язнених у корпус не пускали. Нашим хлопцям не хотілося залишать цих катів ненаказаними, тому вони знайшли пожежні крюки і через задні вікна витягували катів. Крюки впивались їм живіт, арештанти несамовито кричали. Підбігли вартові і відігнали нас від корпусу. Поставили по кутах ще чотирьох вартових. Так і не вдалося нам помститися за погиблих то-варишів.

Англо-американські війська випускали з табору французів, італійців і, як будто би, німців. Руських не випускали. Три рази приїжджав у табір російський офіцер – старший лейтенант і просив в американське командування, щоб ті нагодували наших людей та випустили за проволоку. Всі три рази вони йому обіцяли, але ми залишались під посиленою охороною і на німецькому концтабірному пайку. Три рази наший старший лейтенант виступав на табірному мітингу і обіцяв нам, що він доб’ється від англо-американського командування відпустити нас з концентраційного табору. Він застерігав нас, щоб ми вели себе спокійно, тоді йому легше буде добитись нашого звільнення. Він нас запевняв, що є договір між СРСР і нашими союзниками про взаємне звільнення наших і їхніх ув’язнених. Старший лейтенант об’ясняв, що союзники повинні звільнити наших ув’язнених з концтаборів, нагодувати, одіти і відправити на батьківщину. Він нам сказав, що головнокомандуючий цієї частини є англійський офіцер і він з нами не згоджується. Обіцяє лише нагодувати людей, а потім випустить з табору, бо така кількість голодного люду на своєму шляху знищуватиме все підряд – і німців , і їх багатство. Старший лейтенант заявив: «Я не уїду з табору до тих пір, поки вас не нагодують і не випустять звідси. Англо-американське командування обіцяє, що вже сьогодні до вечора ви всі будете нагодовані і звільнені. І якщо вони не збрешуть, як в минулий раз, то завтра ранком організованим порядком шикуйтесь по сто чоловік і підходьте до брами – я вас буду випускать. Вони у вас стрілять не будуть – хай стріляють в мене. Вбивати мене вони не мають права – за це їм прийдеться відповідати». Прийшов ранок, але змін у таборі не сталось ніяких. Це було 27 квітня 1945 року. Люди шикувалися по сто чоловік і підходили до брами. Наший старший лейтенант випустив декілька сотень, але тут набігли англійські солдати і перерізали вихід. Частину людей вернули в табір, підсилили охорону. Старший лейтенант сказав нам: «Я йду і буду вимагати перед командуванням союзників про повне ваше звільнення. Не піз-ніше, як через два дні ви будете випущені з табору». Дні йшли, а звільнення не було.

На початку війни німці ув’язнили нас в концентраційних таборах і тримали декілька років. Потім прийшли американці, замінили німців, але не випустили нас з таборів. З 16-го квітня, як в табір зайшли англо-американці, до 2-го травня, як нас перевезли в інший табір, – смертність серед ув’язнених не зменшувалась.

2 травня 1945 року в табір заїхали машини. Ув’язнених забирали і відвозили в збірний табір. Пам’ятаю, говорили «Бремен», але не можу стверджувати, що це назва табору, куди нас перевезли. Я в цей час був у тяжкому стані – самостійно не рухався і прийшов до пам’яті вже в шпиталі. Сказали, що в мене отруєння. Лікували мене там вісім місяців. З Німеччини я повернувся інвалідом – відмовили ноги. З залізничної станції мене додому привезла старша сестра. Іти я не міг. Вона тягла мене на санчатах. Це був грудень 1945 року.

Коли я лежав в шпиталі, там розказували, що перший потяг, який вийшов 7 квітня 1945 року з табору «Дора» – розвантажився в Ганновері і всі ув’язнені були знищені в газовій камері. З п’яти тисяч руських, яких осінню 1943 року перегнали з «Бухенвальду» в «Дору», вижили одиниці. Поляків, що залишалися в «Дорі» нікуди не перевозили – їх знищили в тунелі.

Часто пригадую своїх товаришів, більшість з них загинули в фашистських таборах. Хто залишився жити, впевнений, такого жаху і знущання ніколи не забуде. Поховати це в свої душі неможна. Потрібно, щоб знали всі живі люди і майбутнє покоління

– що таке війна;

– що таке фашисти;

– що таке «наші союзники».

Я написав маленьку розповідь про перебування в концтаборі «Дора». Тут мало вказано прізвищ людей, що перебували в цьому таборі. Тримати в голові тяжко, а про те, щоб записати на папір – і думать нічого. По-перше, не було чим і на чому і головне – це загрожувало смертю. Кожен з нас життя вимірював годинами і не розраховував, що йому вдасться залишитись живим.

Я хотів, щоб наша преса надрукувала, хоч, маленькі оповідання із зібраних матеріалів, чи зробила кінофільм. Це історична правда і багатьох цікавить, тому що кожна сім’я в цю війну постраждала – загинув чоловік або загинули діти, чи загинула вся сім’я повністю. Нехай читають і знають від чиїх рук гинула така маса людей.

Можна звернутись по радіо або через пресу, хай ті, що знають щось більше і детальніше – відкликнуться і розкажуть.

Михайло Сіренко.

1967 рік с. Гнилець.

– що таке війна;

– що таке фашисти;

– що таке «наші союзники».
"

---

Мы жили в деревне Педыновка, Черкасская обл. Мне исполнилось 17. Я уже несколько лет работал в колхозе. Жизнь, как мне казалось, стала еще привлекательней. Как я ошибался в своих оценках. Меня ждал ад.
Война в 1941 году застал нашу семью дома.
6-го июля 1941 года я эвакуировался в Сталинскую область (Велико-Янисельский район, д. Новый Константинополь) Работал прицепщиком тракториста.

В октябре месяце 1941-го года немецкие и итальянские войска вошли в Янисельск. В тот день мы с ребятами были в военкомате. Где-то рядом уже стреляли. Когда мы вернулись в посёлок №2 бой приутих. Тогда мы переправились через речку и побежали к своим окопам. С нами был грек Вовка 1927 года рождения, с этого же посёлка. Нам не удалось найти ни оружия, ни своих солдат. Кроме бутылок с топливом в окопах ничего не было. Сразу ж по нам начал бить немецкий снайпер. Мы пригнулись, залегли в окопы, а потом ушли оттуда.

В 1941 году, поздней осенью я вернулся домой, в деревню Педенёвку. Немцам я не выслуживался, с немецкими прихвостнями я не корешовал, а предателей Родины презирал:

1. Гордиенка С. – секретаря школы;
2. Гапона Василия – бригадира;
3. Лимаренка – агронома колхоза, который стал проводником (сейчас он проживает в деревне Шевченковое)

В 1942 году пять раз меня брали в Германию, и ни разу не брали из хаты – выслеживали и ловили. Несколько раз ловили меня Бойко Тымиш со старостой Сорокой Сидором. А Гордиенко сидел в засаде. Пешком, в три часа ночи, отправили меня в Кириловку (Шевченковое). Там в школе собирали таких как я. Утром на телеге полицай Кавун вёз меня в Звенигородку.

В другой раз меня везли в Вильшанку. Из Вильшанки полицай Бугай переправлял на Шполу. Грузили нас в товарные вагоны. На окнах были решетки, двери наглухо закрыты. На станции Ерки, загоняя в вагоны, немцы били людей нагайками по спинам, по головам, как скот.

Каждый раз мне удавалось возвращаться с дороги. (убегать (прим. Ногач))

Я убегал с поезда и через несколько недель был уже дома. Пять побегов – пять раз пешком через пол Украины домой. За все побеги (в оригинале «за все разы» (Ногач)) мне пришлось пройти более трех тысяч километров.

Я вспоминаю, как удавалось вырваться из фашистских лап и добираться домой. Назад шел пешком через села, которые помню и сейчас. Хорошие люди встречались мне по дороге – никто не здал меня оккупантам. Более того – помогали мне. Направляли меня нехожеными тропами, где было меньше немцев и полицаев. Давали адреса своих теток и сестер и говорили, если задержат тебя полицаи, скажешь с какого ты села, - и называли свое село, - и идешь к своей тетке и называли это село.

…Моросил дождь. Начинало темнеть. На мне не было и сухого рубца, но я хотел до ночи перейти в Володарский район – думал, что в такую погоду не встречу ни немцев, ни полицаев. Но внезапно передо мною выросло несколько фигур в черных шинелях. Полицаи – понял я. Холодок пробежал по телу. Я взял себя в руки и спокойно, не спеша, повернул направо, открыл калитку и зашел во двор. Я вошел в дом, в сенях ужинала семья. Хозяин и меня пригласил к столу. Я присел, рассказал о себе, откуда я, куда иду, попросился переночевать у них. Хозяин – красивый, чернявый здоровяк – не соглашался оставить меня на ночь. Он твердил – немцы с полицаями часто проводят облавы и не раз были случаи когда потрепали односельчане. Потом он смягчился, взял в доме постель и повел меня в сарай. Молча положил постель на кучу соломы, указал пальцем на засов, что был изнутри, и не говоря ни слова, пошел в дом. Он рисковал собой и своей семьей. Ночь прошла как дома. Утром, сухой и отдохнувший я снова отправился в путь.

Подходил я к Тараще. Теперь нужно было обойти этот посёлок стороной. Еще раньше меня предупреждали не заходить в Таращу – там много полицаев, так как там школа где их обучают. По дороге я встретил одного дядьку. Мы разговорились. Оказалось он идет с Лукьяновки (или Лишёвки) в Таращу. У этого дядьки все лицо было в синяках. Не заметить это, не обратить внимание было невозможно, поэтому я спросил: «Кто это вас так?» Он рассказал как ругал свою жену, как на ее защиту стал сын, избил его и отчаявшись добровольцем поехал в Германию. Потом он сказал, что проведет меня мимо полицаев – он всех их знает и его они все знают. Таращу мы прошли благополучно -полицаи нас не задерживали, с ними говорил лишь дядька, я молча наблюдал.

Осталось позади Баранячье Поле, впереди была Лысянка. Я ускорил шаг. На ночь рассчитывал быть дома. Внезапно сзади появился крытый автомобиль и быстро приближался ко мне. Я сразу повернул в сторону села, но было уже поздно – я был слишком близко к ним что б они проехали мимо. Немцы забрали меня в машину и повезли с собой. Через час мне удалось вырваться.

Еще одни сутки я потратил на дорогу. Ночью был дома. Я прятался два месяца. То, что я дома знали только моя мама и мой дядя (брат матери). Моя девятилетняя сестра даже не догадывалась – я старался не попадать никому на глаза. Приходилось скрываться и в соседних селах – Моринцах, Гнилках, Новой Будде. Однажды сидя дома в Педенёвке, я сидел в закрытой хате. Когда пил молоко с кувшина, я заметил я заметил как прошла и заглянула в приоткрытое окно соседка Наталья. На следующий день вся Педенёвка знала, что я убежал и теперь дома.

18 мая 1943 года меня поймали и отправили на каторгу.
Это уже шестой раз меня везли в Германию. Шесть раз провожала меня мать, шесть раз прощалась, шесть раз лила слёзы.

Полицаи доставили нас в Киев. В Киеве всех разместили в двухэтажной школе. Там мы и были несколько дней. Все стены были исписаны, разрисованы, заадресованы. Там можно было прочитать призывы о борьбе с фашистами, призывы к побегу по дороге, к побегу из Германии, имена, адреса.

Из Киева нас переправляли немецкие солдаты. Это был мой последний рейс. На станциях людей из вагонов не выпускали. Поезд останавливался в чистом поле, что б мы могли выйти по нужде. От вагона не разрешали отходить дальше чем на 20 метров.

Поезд вез на запад живую рабочую силу, уже рабов. Сзади оставалось все больше и больше наших станций. Еще в предыдущие разы отсюда мне удавалось убегать. Теперь, даже имея опыт, это было невозможно. Осталась позади и станция Козятин, на которой мне удалось летом 1942 года убежать с поезда.

Проехали бывшую границу. Поезд шел через Польшу. На станциях мы видели вагоны с нашими военнопленными. Вагоны были закрыты, к ним близко никого не подпускали. Картины порабощения становились все четче и четче.

2 июня 1943 года принудительно путешествие в Германию закончилось. Мы оказались возле озера Боден, которое на Немецко-Швейцарской границе. 60 человек, в том числе и меня отправили в распределительный лагерь. На следующий день нас повели на аэродром на работы. Мы копали траншеи и возили землю вагонетками.

Со временем нас перевели в лагерь для военнопленных. Там было много парней и девушек с Киевской области. Строили мы причалы. Я украл кусачки на 16-ти миллиметровую проволку и восемь весел и передал это военнопленным. Ночью во время тревоги они должны были перекусить замки у лодок и убежать в Швейцарию.

В 6 утра нас семерых подозреваемых забрали и отправили в штраф-лагерь «Радерах». Он находился неподалеку на юго-запад от Фридрисхафена. В «Радераху» было четыреста русских парней и несколько поляков. Были еще несколько русских девушек, которые работали на кухне. Рядом с лагерем для русских был лагерь для англо-американских военнопленных. Потом их неизвестно куда вывезли. В Радераху строился военный завод. С этого лагеря, огражденного колючей проволкой, русских никуда не выпускали.

18 ноября 1943 года, после окончания строительства военного завода, всех русских под эсэсовским конвоем отправили в концлагерь «Бухенвальд» Этот концлагерь находился на возвышении. Там было холодно и уже лежал снег. Лагерь был огражден колючей проволкой а по ней пущен ток. Вдоль проволочного ограждения была растянута спираль из колючей проволки в метр высотой и пять метров шириной. По периметру лагеря вдоль проволочного ограждения стояли вышки, на которых дежурили эсэсовцы с автоматами.

Вечером 20 ноября всех наших ребят, прибывших из Радераху, повели в баню. Всех постригли до последнего волоска на теле, помыли и выдали концлагерную полосатую одежду и парусиновую, на деревянной подошве обувь (гольцшуги). Еще нам выдали на маленьких белых лоскутах лагерные номера и заставили пришить на груди пиджака, другой лоскут с правой стороны, на штанах выше колена. Мы увидели что у всех наших ребят были номера из двадцать восьмой тысячи, почему то не подрят. Я получил номер 28731. Нас отвели в карантинный блок. У блокестера (заведующего блоком) на груди был номер из тридцать пятой тысячи. Из этого можно было сделать заключение, что нас прислали на пополнение взамен погибших. Пребывали мы в карантинном бараке 10 дней. Нас водили на работу. Давали нам раз в сутки литр брюквенного супа, (я не знаю что это. Ногач) литр суррогатного кофе и триста грамм хлеба.

Через несколько минут мы все были в машинах. В каждой машине по три эсэсовца. Ворота открылись и мы двинулись в путь. От «Бухенвальда» до «Доры» было 80 километров. Около двух часов дня нас разгрузили в концлагере «Дора». Тогда здесь сеял как туман мелкий дождь. Мы все стояли в колоннах по 5 человек и искали глазами лагерь, тот в котором мы должны пребывать, но мы его не видели. Там стояли около ворот лишь несколько бараков. То были эсэсовские бараки. Недалеко от них, в лесу под холмом стояли собачьи будки. Их было около полусотни. Издалека они имели вид пасеки, но там возле каждой будки крутилась на цепи собака. Слышался сильный собачий лай, который заставлял чувствовать себя загнанным.

Еще один барак стоял посреди майдана. Он был без стен. Только с крышей. Можно было определить – то была кухня. Там стояло много казанов, из которых валил пар. Несколько человек метушились подле них, широко переступая с камня на камень. Можно было догадаться – земля была толсто покрыта жидкой грязью. Возле кухни толпилось более сотни человек, это были люди, которые получали на команды суп. Такая толпа была круглосуточно – день и ночь. Были там и такие, которые стояли в очереди по два дня и не могли получить суп на команду. Если день прошел, и команда не могла получить суп – завтра эта команда вчерашнего супу не получит. Уже потом поняли: бери сегодняшний, пока не поздно - можно потерять завтрашний. За нормальным питанием людей не было никакого контроля. Чтоб каждая команда могла получить ежедневную еду, а каждый заключенный надлежащий ему литр супа, нужно было иметь еще одну такую кухню. В той ситуации судьба заключенных никого не интересовала, поэтому люди питались не ежедневно.

Кухня была ограждена деревянным забором. На территории кухни лежало огромное количество отходов от брюквы, капусты, картошки и свеклы. Некоторые заключенные, которым удавалось подойти к ограждению, выламывали в заборе дырки, хватали в руки отходы гнилой брюквы или капусты и быстро убегали. Дежурные эсэсовцы, которые караулили возле кухни или по лагерю ловили этих заключенных и жестоко, безжалостно били. Ложили их лицом вниз, на какой ни будь ящик или вагонетку, или на кучу камня, брали в руки доску или палку, и били до тех пор, пока не уставали или не ломали на костях заключенного доску. Тогда эсэсовец, который бил, давал команду: «Вейг» - (прочь).

На дороге, которая проходила от ворот к лагерю, мы увидели несколько заключенных. Они убирали жидкую грязь с дороги на обочину. Все выглядели страшно – одежда на них была грязная и порванная. Лица их черные, очень худые, с онемевшими мышцами – как неживые. Я спросил почему вы такие изнеможенные. Один начал рассказывать.

Их привезли в лагерь еще в августе. Они были в туннеле четыре месяца – работали и спали там. Ни разу не выходили наружу. Им десятерым повезло, рассказывает он, так как с тысяче человек отобрали именно их и отправили на работу наружу. В туннеле им не разу не меняли белье и не водили в баню, и уточнил – здесь бани нет. Мы слушали и думали, если так выглядят и работают счастливчики, то какие же те, которые в туннеле.

Мы вместе вспоминали свои предыдущие лагеря, в которых была тяжелая работа и недоедания. Какое то было горе! Теперь каждый вслух говорил, что то было не горе, потому что с ним можно бороться. Горе это тут, где смерти избежать невозможно.

За это короткое время, которое мы стояли в ожидании отправки в туннель, мы услышали и увидели страшные издевательства над ни в чем не виновными, живыми людьми. Ми не знали, сможем ли мы это пережить. Мы были поражены и угнетены. Нас ждал ужас.

Дали команду, и колона двинулась в туннель. Нужно было идти где то километр. Последние сто метров перед в ходом в туннель над дорогой была растянута зеленая маскировочная сеть. Сбоку замаскированной дороги, под склоном стоял танк. Перед нами открылись ворота. Мы увидели бетонный, бескрайний коридор, в нем были проложены две железнодорожные ветки, на которых стояли вагоны. Подошли к воротам – нас пересчитали и повели вглубь туннеля. Вдоль туннеля, на стенах висел кабель, горели электрические лампочки. Чем дальше мы углублялись в туннель, тем четче чувствовался тяжелый, запыленный воздух. Шум буров и взрывы в каменной породе звучали все сильнее. В глуби туннеля дорога была еще не забетонирована, с ямами и кучами камней. Идти было сложно – постоянно спотыкаешься и падаешь, поднимаешься и снова падаешь.

Привели нас в одну из боковых пещер. Вход был забит досками, для дверей оставлено отверстие. Над входом было написано «Блок 7» Зашли мы в эту пещеру и увидели четырех этажные нары из досок. Они стояли вдоль этой пещеры в три ряда. На них лежали люди. Нас отвели к 13-му блоку (отделение нар) и сказали занимать места. Я залз на самые верхние нары. Каждая команда занимала отдельный блок нар. Возде каждого блока висела рельса или кусок железки в которую звонили – это был сигнал на работу. Для нас это первая ночь была очень долгая. Долгая как год. Каждый раз когда звонили в рельсу, а это было более 10 раз за ночь, мы схватывались и строились. На звон и крик «Анштейн» - (подъем) – мы все были на ногах. Кое-кто из предыдущих заключенных подходил и говорил: «Это не для вас. Это для тех команд, которые работают с 10 вечера», или «Это для тех команд, которые работают с 12-ти часов ночи. Вы ложитесь спать, вас утром разбудят».

В туннеле нельзя было определить сейчас день или ночь. Много заключенных не знали даже какое время года – то ли осень, то ли зима.

Вспоминаешь туннель – начинает давить в груди, сердце останавливается, на глаза наворачиваются слёзы, все перед мной туманиться, как будто я снова там, снова в этом аду.

Там в блоке можно было познать такое, что не увидишь и в кошмарном сне. Даже сейчас становиться страшно когда вспоминаю. К нам подходили заключенные и спрашивали: «Вы еще свежие? Вы давно из дому? Где фронт был тогда? Где фронт сейчас? А когда дойдет до нас?» И вслух размышляли: «Быстрей бы пришли наши, а то мы пропадем и никто не будет знать где мы были и какой смертью умерли. Отсюда не по блату, не за деньги не выбраться. Тут только одна дорога для всех – крематорий. Этого, наверное, никому не избежать» Некоторые спрашивали какая погода снаружи. Были и такие, которые спрашивали лето сейчас или зима. Было много разных вопросов. Эти люди уже сбились со счета времени, для них все перепуталось – и ночь, и день.

Некоторые говорили что их привезли в этом году. (в 43-м), 14 августа. Это были первые заключенные, которых привезли в подземный лагерь. Они уже 4 месяца живут в туннеле – 80 метров под землей. Ни разу они не выходили наружу, не видели неба. Они за это время ни разу не поменяли не верхней одежды, ни нижнего белья, ни разу не были в бане. Воду в туннель не доставляли – немцы считали это лишним.

По всему туннелю стояла густая как туман каменная пыль. С двух метров было видно лишь силуэт человека, а понять то заключенный или эсэсовец – невозможно. Каменная пыль дёрла горло, хотелось пить, хотя бы глоток воды. Хотелось промыть горло, смыть эту каменную пыль, которая дёрла горло как ёж. Постоянно давил кашель и невозможно было откашляться. Мы спрашивали заключенных, которые попали сюда раньше нас, где здесь вода, что б промыть в горле. Те отвечали: «Последний раз мы пили воду четыре месяца назад, еще в «Бухенвальде». Нам не верилось, что столько народу живет без воды. Кто то из заключенных нам сказал, что завтра утром идет команда с работы, которая работает в ночную смену около бетономешалок, - спросите у них, иногда им удается пронести в какой либо посуде воду и можно выменять трехсотграммовый ковш воды на полпайки хлеба. В этом туннеле, где отдыхали заключенные, был непрерывный человеческий гул. Одним поднимали – сгоняли с нар, били резиновыми шлангами, и люди падали вниз на головы стоящих. Люди сыпались с нар, как в бурю сыпятся груши с дерева. Другие команды приходили, получали хлеб, делились между собой. Кое кто посторонний подходил сбоку и старался украсть – выхватить пайку из рук, и что б его не поймали скрыться в толпе. Если ему удалось убежать (спайкой или без) сразу слышались крики, гул, топот. Если его удавалось поймать, его били всей командой такие же заключенные, как и он сам. Для пойманного вора это воровство могло стать последним. Его били руками, кулаками, ногами, а когда видели что он уже готов – отходили. Каждый из заключенных представлял, что будет с ним, если он попадется во время воровства. Вор знал: украдет – будет иметь, попадется – прощения не будет. Некоторых голод заставлял рискнуть жизнью.

Покоя не было никогда. Дежурная команда шла на работу, другая возвращалась, получала паёк и ложилась спать. Все знали, что в это время должна быть тишина. Не проходило и нескольких минут, как тишина нарушалась из за нового воровства – то в одном углу то в другом, то рядом с тобой. Только и слышалась ругань, крики и тяжелые удары. Шум не стихал ни на минуту. Выспаться или отдохнуть было невозможно.

Некоторые французы получали от Красного креста маленькие, четырех килограммовые посылки. Этот Красный крест не давал никому спать. Французы боялись заснуть – могли украсть посылку. Наши братья, которые носили на груди возле номера букву R, рисковали жизнью и тоже не спали. На входе в пещеру, где стояли нары, были камеры хранения. Там французы получали посылки и несли их к своим нарам, на которых спали. Француз прятал посылку за пазуху и крепко обнимал руками. Шел он не сам. Один француз шел впереди, два сзади. Заметив русского, который не спускал с них глаз, француз который сопровождал давал команду «атас» и тот который с посылкой еще крепче прижимал ее к себе и ускорял шаг. Если француз нес посылку не очень бдительно – выглядывала из под мантеля или просто прикрывалась лишь руками, на него сразу же нападали. В мгновение, как по команде, с верхних или средних нар, а бывало с обеих сразу, прыгали прямо на француза и старались выхватить посылку из рук. Заключенные, которые были рядом, не колеблясь, ставали участниками – подбегали к толпе и, сунув руку между людей, искали добычу. Если француз проявил храбрость и не бросил посылку или не успевал улизнуть из этой кучи, то в живых он не оставался. Дежурные лагершуцы или капы команд подбегают к такой толпе, бьют шлангом и растягивают заключенных. Никогда такие нападения и разгонки не были без жертв. Если французу удавалось донести посылку к своим нарам, он радовался ей как кот салу и все время оглядывался по сторонам. После такого ужина, остатки посылки, которые он планирует оставить на завтра прячет за пазуху, обматывается кабелем или проволкой. Это для того, что б у него сонного не могли украсть. Потом он ложится на живот и засыпает. Два француза как охрана ложатся рядом. Все заключенные были утомлены и быстро засыпали. В блоке кто то один, а может не один выжидали этого момента. Увидев чти с посылкой заснули, он раздвигал французов и ложился между ними. Что б не опоздать, второй заключенный быстро ложится с другой стороны между двумя французами. Третьему желающему рядом места уже нет и он, не теряя времени, ложится на нижние нары и быстро-быстро режет ножом дырку в верхних нарах напротив живота француза. Этот нижний старается опередить двух боковых, которые тоже приступили к работе. И в какой то момент три настойчивые руки, одна опережая другую, начисто опорожняли картонную посылку. Еще несколько минут и эта посылка была крепко пришнурованая кабелем к телу. Опустошив коробку, ребята срываются с места и разбегаются в разные стороны. Возле спящего француза оставались два свободных места. Бывает бродят ребята, которые убегают с работы и пробираються в этот блок, что б заснуть. Они видят свободное место, залазят на нары и засыпают. Когда француз просыпается, замечает кражу. Он будет своих коллег, что ложились с ним рядом, и место них выявляет неизвестных. Тут францз начинает кричать: «Ду камсы камса!» - ты украл! Начинается драка, тот кричит, плачет. Стонет. За него никто не заступается. Так погибали виновные и невиновные.

В туннеле было сыро и холодно. Спали все одетые, на голых матрасах, укрываться было нечем. У каждого заключенного башмаки или гольцшуги были зашнурованы кабелем или проволкой. Ложась спать, кепку ложили за пазуху, чтоб не украли. Надеялись что мюцена и башмаки никто не возьмет. Но не все просыпались обутые – у кого башмаки были новые или кожаные, то проволка ничем не помогала. Кожаные башмаки по ночах переходили с одних ног на другие. Один снимет с другого и променяет какому либо чеху за полпайки хлеба. А завтра ночью уже с него снимут и поменяют на четверть пайки. Обмены не заканчивались никогда – кто что имел то и менял. Новички начинали менять чехам штаны и пиджак на одну пайку хлеба или на два литра супа. Мантель (шинель для заключенных) менялась на полпайки хлеба. Кто то менял сухой жом, кто то – хлеб, кто то брукву. Кое кто менял свеклу, кто то картофель или обчистки с картофеля. За две сигареты просили полпайки хлеба. Рынок был круглосуточный.

Курить в туннеле не разрешали, а наружу не выпускали. Кого эсэсовцы заставали с сигаретой в зубах или руках – сильно били – до синяков и крови.

Дождались мы утра и нас повели на работу. Кое кто попал в транспорт-команду. Там они разгружали вагоны, заносили в туннель привезенные станки, запчасти. Других взяли строить на улице бараки. Часть осталась работать в туннеле – долбать камень, грузить вагонетки, перевозить. Были и другие работы. Я также попал на работы в механический цех. Пять моих земляков из Вильшанского района Киевской области работали в том же туннеле. Я и еще два парня (Подберезный И.Г. и Петренко Василий) были из села Пединёвка. Из соседнего села Шевченковое (родины Кобзаря) – Скрипник Виктор. Это был молодой, невысокий парнишка, худощавый, светленький и очень хвастливый. Но тут, в «Доре» он был уже другим – уже не таким разговорчивым и ничем не выделялся среди заключенных. Из другого соседнего села Будище был Скляр Василий. Сам он как и я 1924 года рождения, но очень маленького роста и слишком худой. Запомнились его заостренные скулы, сухая тонкая бородка и блестящие серые глаза. Все мы пятеро попали в разные команды и видится было невозможно, хоть и спали все заключенные в туннеле.

Туннель уходил вверх двумя параллельными коридорами и выходил из другой стороны горы. Длинна туннеля было более одного километра. Между двумя параллельными коридорами (туннелями) было сто пятьдесят, а может и двести метров. Вдоль коридора, приблизительно через каждые пятьдесят метров, был продолбаный (или долбался) проход в параллельный коридор. Таких проходов в каменной горе было сорок восемь. Каждый проход назывался Галле и был под номером. - №1,№2, №3 и так дальше – до Галле № 48. Именно в Галле 48 стояли нары, где спали заключенные. В этом подземном лагере, который назывался «Дора», работало более тридцати тысяч человек. В Галле 48 не могло поместится столько нар и много заключенных спали в других Галле. Они занимали еще несколько таких Галле, но нар там уже не было – лежали матрасы прямо на камне и на каждом матрасе теснилось несколько человек. Кому не хватало матрасов – скручивался в бублик и ложился прямо на камень. Так заключенные отдыхали после тяжелой работы.

Через 28 дней, я случайно встретился со своим земляком Подберёзным И.Г. Я сказал что работаю в туннеле в Галле №2, из знакомых никого не видел, даже из тех, кто был с нами в предыдущем лагере. Спросил где работают наши ребята, видятся ли они друг с другом.

---
Nogach

С опозданием в несколько часов пришла в туннель другая команда, чтоб сменить нас. От них мы узнали, что случилось. Мы пришли в лагерь, нам дали поесть и мы легли спать. Как и раньше, ставни на окнах закрылись. В шесть часов вечера нас снова вели на работу. Мы все видели – на аппельплацу стояла виселица, а под ней лежала большая куча трупов. Электрокара возила трупы в крематорий. Военнопленные, с которыми мы общались, рассказали, что случилось. Барак военнопленных стоял перед аппельплацем и, хотя, окна были закрыты ставнями – они сквозь щели видели все, что творится на аппельплаце. Эсэсовцы выводили из бункера по десять-одиннадцать к виселице. Сначала их сильно били, потом выкручивали им руки, потом одевали петлю на шею. Били их по голове тем стульчиком из-под виселицы, стреляли из пистолета. Потом выдёргивали из-под ног стул – заключенный затрепыхался в петле. Так выводили партию за партией – истязали, а потом вешали. В этот день к вечеру было повешено пятьдесят два человека.

С той поры эсэсовцы еще сильнее стали издеваться над заключенными. Ежедневно были убитые и повешенные. Этому режиму заключенные сопротивлялись как могли, старались навредить фашистам, хоть и знали – за наименьший проступок – смерть. Один Днепропетровский молодой парень, желая чем-то навредить, – помочился в хвостовое отделение ракеты, которая лежала на сборке. Позже эсэсовцы заметили шкоду и всех пятерых заключенных, которые там работали, сильно избили. Их захотели тут же повесить. Тогда днепропетровец, сказал, что те парни не виновны – это сделал он один. Эсэсовцы взялись его вешать тут же – у Галле, но гражданский немец-инженер сказал «Пока я тут работаю – вешать в цеху не позволю». Днепропетровца забрали в бункер, продержали там два месяца, а когда немец-инженер пошел в отпуск – его привели назад в эту Галле и повесили перед всеми. Но немцы не могли запугать тех, кто знал правду и хотел воли. Немцы-эсэсовцы пытались уничтожить всех, кто оказывал сопротивление или вредил. Найти таких было нелегко, потому что никто не хотел выдавать своих товарищей.

В ноябре 1944 года, идя на работу или с работы в туннель, мы проходили мимо ворот. Там с закованными руками стоял заключенный, возле него – часовой эсэсовец. Таким образом немцы требовали от заключенного указать на своих соучастников. Возле ворот мы его видели, где-то, на протяжении десяти дней. Он молчал. Тогда эсэсовцы дали команду: «Всех русских – на аппельплац». Нас выстроили и пересчитали несколько раз. Заключенного со связанными руками водили два эсэсовца вдоль каждого ряда. Его заставляли всматриваться каждому в лицо и указать на кого-то. Так они прошли несколько раз – никого из шеренги не вывели. Дали команду разойтись по блокам. Вскоре поступила новая команда: «Все русские Иваны, живые и мертвые, – на аппельплац». Выстроили всех Иванов – четыреста заключенных. Теперь от эсэсовцев спрятаться никому не удалось. Эсэсовцы с шеренги выбрали одного русского Ивана. До этого он находился на «ревире» в больнице. Его шея и голова были забинтованы. Увели обоих. Какова их судьба – я не знаю.

Не прошло много времени, как лагерь всколыхнулся новыми страхами.

В воскресенье 18 декабря 1944 года с восходом солнца всех русских выставили на площадь. Команды, которые возвращались с работы, в бараки не пустили – их тоже выстроили на площади. Там же стояли и те, кто должен был идти в туннель на работу. Через несколько минут мы стояли в шахматном порядке по команде «смирно». Команда «вольно» была подана по заходу солнца. Мы видели и слышали как между рядами сзади нас, впереди нас и сбоку нас бегали свирепые эсэсовцы с нагайками в руках. Они были как бешеные – били по головам и по чему попало, все время выкрикивали: «Кейн меншен!» (недочеловек). Шеренги наши поредели. Сбоку появлялись группы заключенных – тех, которых эсэсовцы нагайками выгнали из шеренг. Там их уже били другие – заключенные немцы (с зелеными винкелями). Немец-палач брал голову заключенного между ног, а рукой за пояс штанов и резиновым шлангом отсчитывал двадцать пять ударов по заднице. Деспотов было много. К вечеру, почти все заключенные были побиты. Некоторым командам отсчитывали по пятьдесят ударов, а некоторым и по семьдесят пять, были такие, которым – без счета. Вечером зачитали указ для русских, цыган и евреев: «Пять месяцев не выдавать и не менять верхнюю и нижнюю одежду. Кожаные ботинки снять – заменить гольцшугами. Курево не выдавать, курить запретить». Кроме того поощрялась слежка за русскими. Все другие – немцы, итальянцы, чехи, поляки, французы – имели право засечь нарушителя и дать ему шлангом двадцать пять ударов по заднице. У нарушителя могли отобрать порцию, записывать его номер и передавать в «штрайштубе» (в контору). Дальше в указе говорилось: всех русских забрать с уличных команд, с кухни, с ревира, с штубенистов, с кантины. Всех до одного отправить в команду Завацкого – на работы в туннель.

День заканчивался, а нас все еще держали на площади. На двух платформах подвезли к нам босоножки на деревянных подошвах с парусиновыми поясками. Ми подходили к тележке, снимали ботинки, клали их сбоку и брали босоножки и одевали на ноги. Через несколько минут мы все переобулись. Нам хорошо было видно, как с правой стороны, выше ворот и ниже бункера, стояли и лежали заключенные – больше чем полсотни. Всех узнать было невозможно. Я узнал одного русского. Его в лагере знали, практически, все – он все время выдавал хлеб на рабочие команды. Это был мужчина лет 27-30 с круглым лицом, русыми волосами, с заметной лысиной. Мы его знали как спокойного и не злобного. В его руках никогда не видели шланга, хотя на это он имел право. Кое-кто говорил, что он немец с Поволжья. В лагере он в этом не признавался и говорил, что он русский. Другие утверждали, что он и есть русский. На груди у него был пришит такой же винкель (треугольник), как и у русских. По-немецки он говорил очень хорошо. Теперь мы его увидели в той группе, которую отделили эсэсовцы. Тех, кто мог идти – вели в бункер. Тех кто был побит и не мог подняться – переносили носилками кто посильнее.

Страшно, что творилось в лагере. Еще вчера эти люди были вместе с нами, а сегодня для них все закончится. К заходу солнца жизнь у них отберут – нагло, без суда, без причины. Их повесят или расстреляют.

В тот день никто не ел. Когда жизнь на волоске – о еде не вспоминаешь. Так мы провели воскресенье 18 декабря 1944 года.

Шла зима, а люди были одеты и обуты по-летнему. Холодно было стоять на плацу в лагере. Холодно было и в туннеле на работе. Заключенные спасали себя тем, что одевали под пиджаки бумажные мешки из-под цемента. Ноги под штанами тоже обматывали бумагой. Да беда в том, что четыре раза в день, когда мы проходили ворота, нас пересчитывали. Это действо проходило так: эсэсовцы, которые стояли на воротах туннеля или на воротах лагеря, замашистой палкой прикладывались к плечам заключенного. В туннель или из туннеля, в лагерь или из лагеря – нас всегда считали палкой по плечам. Палка плотно приставала к костлявому телу, а если на теле была бумага, то сразу слышалось шуршание. Таких заключенных эсэсовцы сильно били. Они говорили: «Одеваете бумагу – значит не хотите работать!». Эсэсовцы не испытывали никакой жалости к людям.

Ежедневно, когда мы шли на работу в туннель, с правой стороны возле ворот играл духовой оркестр(!), а с левой стороны били очередную команду – за какую-то провинность на работе. Били всю отобранную группу или отдельно кого-то, при том, заставляли снять штаны. Больно было видеть в синих и черных синяках задницу заключенного.
В тот зимний день мы работали в туннеле в ночную смену. В два часа ночи была рабочая пауза. Мы увидели, как эсэсовцы привели из лагеря тридцать заключенных. На всех была летняя полосатая одежда, головы не покрыты, руки связаны за спиной. И какой ужас – в рот каждому была заложена короткая палка и за два конца примотана проволокой сзади на затылке. Это выглядело как удила во рту коня.

Нас начали загонять в проход до 32 Галле. Там все и выяснилось. Напротив нас стояли тридцать заключенных, приведенных на повешение. Со всех сторон выстроились немцы с автоматами. К двум электроподъемникам подвесили длинную металлическую трубу. Капо (заключенный немец, бригадир бункера) начал быстро привязывать петли. Эсэсовец зачитывал указ: «Русский № такой-то – будет повешен за саботаж». Так он назвал двадцать девять русских и последним, тридцатым – поляка. Называл только номера – ни одного имени, как будто бы это были не люди, а вещи под номерами. Закончив читать, эсэсовец дал команду – подойти к петлям. Все тридцать подошли. Капо старательно, по очереди, накидывал петли на шеи заключенных и плотно затягивал узел. Закончив работу с петлями, он взял в руки два пульта электроподъемника и нажал на кнопки. Металлическая труба, с подвешенными людьми, поднялась вверх. Тела людей затрепетали, захрипели, замахали ногами. Было слышно неравномерное щелканье гольцшуг. У повешенных изо рта потекла белая густая слюна, из носа выступала слизь. Эсэсовцы стояли с одной стороны, а лагершуци (полицаи) – с другой. Этим узким коридором между эсэсовцами и лагершуцами нас заставили проходить по одному мимо повешенных и смотреть им в лицо. Кто не мог смотреть, или случайно спотыкался о ноги переднего, на того сразу сыпались удары резиновым кабелем. Били одновременно эсэсовцы и лагершуци. Звучало до тридцати ударов ежеминутно. Так закончился для нас ночной перерыв. Для тридцати закончилась жизнь.

С этого дня, уже ежедневно, вешали заключенных: ночью – в туннеле, днем – в лагере. В два часа дня в лагере делали сбор – сгоняли всех на площадь. Возле ворот с пулеметами были расставлены эсэсовцы. Выводили из бункера заключенного и вешали. Никто из повешенных не плакал, смотрел спокойно, хоть и знал, что сейчас он умрет. Не было плача и тогда, когда нас били резиновым кабелем или каким-то другим способом. Не знаю – то ли не было слез, то ли мы так закалились. Попадало и мне, почти, каждый день. Что твердо я могу сказать, так это то, что в этом лагере не было небитых. Если прошел день и тебя не били – это большой праздник.

Зима заканчивалась, мы не знали, как идет война. Мы предполагали, что наша армия гнала немцев на всех фронтах.

К нам привезли заключенных из лагеря Аушвица, который эвакуировали перед наступающим фронтом.
Их везли на открытых железнодорожных платформах. В дороге заключенным не разрешалось подниматься на ноги, кто вставал – эсэсовцы расстреливали из автоматов. Из пяти тысяч загруженных мужчин, живых осталось где-то пятьдесят. Их и пригнали в лагерь. Мертвых, убитых и мороженных везли несколько дней. С платформ их разгрузили на землю возле ревира, ниже крематория. Довелось мне видеть, как лежали в кювете трупы и живые между ними. Руки и лицо у них были в синяках, по животу и груди видно, что некоторые еще дышат. Брали этих людей на носилки и несли в крематорий. Часть людей складывали в ярусы с дровами и жгли на месте. Так немцы эвакуировали заключенных из Аушвица перед наступлением Красной Армии.

В таких событиях проходила зима. Прошло и мое двадцатилетие. Наступила весна. Вдали было слышно глухие звуки орудий. Не знали мы, где был фронт, но надеялись, что скоро фашистам придет конец. Фашисты становились все злее и злее. В лагере были перебои с хлебом, в туннеле не хватало комплектующих частей. Часто работы приостанавливались, нас забирали в транспортную команду разгружать вагоны и переносить грузы в туннель. 6-го или то 7-го апреля 1945 года нас не отправили на работу. Из штрайштубе немцы вынесли бумаги и подожгли. Нас выстроили по сто человек и четыре автоматчика выводили сотню за ворота лагеря. Никто не знал куда их правят. В первую очередь отправляли русских. И так до самого вечера – сотня за сотней покидала лагерь. Какая их ждёт судьба – никто не догадывался. По заходу солнца и я попал в последнюю сотню. Нас привели к эшелону и погрузили в вагон. Ночью эшелон отправился. Четверо суток поезд путешествовал от одной станции к другой. Конечный пункт должен был быть Ганновер. В последнюю ночь мы узнали, что Ганновер заняли войска. Нас повезли куда-то дальше. В каждом вагоне было сто человек. Нам не давали ни есть ни пить.

Вечером нас разгрузили и пешим ходом правили в какой-то лагерь. Мы были голодные и без воды – последний раз нам дали поесть шесть дней назад в лагере «Дора». Идти было тяжело, все были немощными. Дорога устилалась лагерными одеялами и одеждой – сбрасывали с себя все, чтоб легче было идти. Я не помню шли ли мы 500 метров или 5 километров. Вели нас в лагерь, где готовили кадры для немецкой армии. Всех их еще отправляли на фронт. Пребывали мы в этом лагере еще двое суток. Никто не давал нам есть. Французы пошли пастись на траву. За корпусами было несколько хранилищ брюквы и моркови. Толпа заключенных двинула на хранилища. Немецкие автоматчики стреляли в упор. Мертвые падали, живые шли, немцы отходили в сторону и забрасывали гранатами. За два дня в лагере не осталось ни одной брюквы, ни одной моркови – лежала куча трупов и еще много трупов валялось по лагерю.

16 апреля 1945 года, где-то в девять часов утра, мимо лагеря проехал танк с белой звездой на башне. Через несколько часов танки и машины заехали на территорию лагеря. Англо-американские солдаты давали нам печенье, хлеб, шоколад и папиросы. Они говорили, что через два часа сюда заедет другая часть, которая везет с собой продукты и вас всех накормят. Радио из американских машин сообщало, что все продукты в этом лагере – отравлены, что это лагерь массового уничтожения, лагерь смерти. Через этот лагерь прошло 75 тысяч людей.
Одни военные уезжали, другие приезжали, а перемен не было. Охрану лагеря было передано мадьярам. Выйти из лагеря было невозможно. Некоторым посчастливилось выбраться за пределы лагеря через канализацию. Именно так успел выбраться мой односельчанин Подберезный Иван. Та охрана быстро ту канализацию обнаружила и закрыла. На том месте поставили постовых. Надежда на жизнь не увеличивалась.

Американцы захватили в лагере тринадцать эсэсовцев. Доктора эсэсовца с тремя кубиками на воротничке освободили, а двенадцать головорезов бросили в подвал и закрыли там. Заключенные также начали выискивать по лагерю бандитов и палачей, которые издевались над нами. Кого находили – чинили самосуд. Американцы шастали по лагерю, и если успевали, то отбирали из наших рук недобитых нелюдей. Их сводили в одну комнату, которая была на первом этаже корпуса и возле дверей выставили американских часовых. Заключенных в корпус не пускали. Нашим ребятам не хотелось оставлять этих палачей ненаказанными, потому они нашли пожарные крюки и через задние окна вытаскивали палачей. Крюки впивались им в живот, арестанты истошно кричали. Подбежали часовые и отогнали нас от корпуса. Поставили по углам еще четверых часовых. Так и не удалось нам отомстить за погибших товарищей.

Англо-американские войска выпускали из лагеря французов, итальянцев и, как будто бы, немцев. Русских не выпускали. Три раза приезжал в лагерь российский офицер – старший лейтенант и просил американское командование, чтоб те накормили наших людей и выпустили за проволоку. Все три раза они ему обещали, но мы оставались под усиленной охраной и на немецком концлагерном пайке. Три раза наш старший лейтенант выступал на лагерном митинге и обещал нам, что он добьётся от англо-американского командования отпустить нас из концентрационного лагеря. Он предупреждал нас, чтоб мы вели себя спокойно, тогда ему легче будет добиться нашего освобождения. Он нас уверял, что есть договор между СССР и нашими союзниками про взаимное освобождение наших и их заключенных. Старший лейтенант объяснял, что союзники должны освободить наших заключенных из концлагерей, накормить, одеть и отправить на родину. Он нам сказал, что главнокомандующим этой части является английский офицер и он с нами не соглашается. Обещает только накормить людей, а потом выпустить из лагеря, потому что такое количество голодного люда на своем пути будет уничтожать все подряд – и немцев, и их богатство. Старший лейтенант заявил: «Я не уеду из лагеря до тех пор, пока вас не накормят и не выпустят отсюда. Англо-американское командование обещает, что уже сегодня к вечеру вы все будете накормлены и освобождены. И если они не соврут, как в прошлый раз, то завтра утром организованным порядком стройтесь по сто человек и подходите к воротам – я вас буду выпускать. Они в вас стрелять не будут – пусть стреляют в меня. Убивать меня они не имеют права – за это им придется отвечать». Пришло утро, но перемен в лагере не произошло никаких. Это было 27 апреля 1945 года. Люди строились по сто человек и подходили к воротам. Наш старший лейтенант выпустил несколько сотен, но тут набежали английские солдаты и перерезали выход. Часть людей вернули в лагерь, усилили охрану. Старший лейтенант сказал нам: «Я иду и буду требовать перед командованием союзников о полном вашем освобождении. Не позже, как через два дня вы будете выпущены из лагеря». Дни шли, а освобождения не было.

В начале войны немцы заключили нас в концентрационных лагерях и держали несколько лет. Потом пришли американцы, сменили немцев, но не выпустили нас из лагерей. З 16-го апреля, когда в лагерь зашли англо-американцы, до 2-го мая, когда нас перевезли в другой лагерь, – смертность среди заключенных не уменьшалась.

2 мая 1945 года в лагерь заехали машины. Заключенных забирали и отвозили в сборный лагерь. Помню, говорили «Бремен», но не могу утверждать, что это название лагеря, куда нас перевезли. Я в это время был в тяжелом состоянии – самостоятельно не двигался и пришел в сознание уже в госпитале. Сказали, что у меня отравление. Лечили меня там восемь месяцев. Из Германии я вернулся инвалидом – отказали ноги. С железнодорожной станции меня домой привезла старшая сестра. Идти я не мог. Она тянула меня на санках. Это был декабрь 1945 года.

Когда я лежал в госпитале, там рассказывали, что первый поезд, который вышел 7 апреля 1945 года из лагеря «Дора» – разгрузился в Ганновере и все заключенные были уничтожены в газовой камере. Из пяти тысяч русских, которых осенью 1943 года перегнали из «Бухенвальда» в «Дору», выжили единицы. Поляков, которые оставались в «Доре» никуда не перевозили – их уничтожили в туннеле.

Часто вспоминаю своих товарищей, большинство из них погибли в фашистских лагерях. Кто остался жить, уверен, такого ужаса и издевательства никогда не забудет. Похоронить это в свои души нельзя. Нужно, чтоб знали все живые люди и будущее поколение

– что такое война;

– что такое фашисты;

– что такое «наши союзники».

Я написал маленький рассказ о пребывании в концлагере «Дора». Тут мало указано фамилий людей, которые пребывали в этом лагере. Держать в голове тяжело, а про то, чтоб записать на бумагу – и думать нечего. Во-первых, не было чем и на чем и главное – это угрожало смертью. Каждый из нас жизнь измерял часами и не рассчитывал, что ему удастся остаться живым.

Я хотел, чтоб наша пресса напечатала, хоть, маленькие рассказы из собранных материалов, или сделала кинофильм. Это историческая правда и многих интересует, потому что каждая семья в эту войну пострадала – погиб муж или погибли дети, или погибла вся семья полностью. Пусть читают и знают от чьих рук гибла такая масса людей.

Можно обратиться по радио или через прессу, пусть те, кто знает что-то больше и детальнее – откликнутся и расскажут.

Михаил Сиренко.

1967 год с. Гнилец

---
Domenica
Старалась максимально сохранить стилистику. Пунктуация сохранена полностью.